(no subject)
Feb. 18th, 2010 06:17 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
o_terenНавіяно деякими висловлюваннями Ольги Чигиринської (http://morreth.livejournal.com/).
Генрі Лайон Олді (письменники Д. Громов та О. Ладиженький), ділячись досвідом з молодими авторами, застерігали їх від хвороби «вічної молодості». Хвороба ця полягає в зумисному позиціюванні деякими авторами себе, як «початківців», «літераторів», але ніяк не «письменників». Олді вбачають у цьому спробу уникнути відповідальності за написане, спробу своєю «скромністю» викликати поблажливе ставлення читачів до своїх опусів:
"Такой вот имидж. Сознательный! Более того, с таким имиджем выходят и статьи, с таким имиджем человек лезет в эфир. Почему нет? — пардон, пять-шесть книг вышло, есть о чем с ним поговорить; и на передачу можно пригласить, и на встречу с читателями. А он по-прежнему талдычит: «Какой же я известный писатель?! Я такой себе начинающий литератор. Я — человек скромный, в мэтры не лезу». Люди смотрят: столько книг вышло, а он нос не задирает. Умница! Свой в доску!
Очень удобная маска. Под которой можно прятаться до глубоких седин."
Однак є думка мало не протилежна. В своїй "Алхімії слова" Ян Парандовський, про письменників та літераторів говорить таке:
"Словом «письменник» тепер дуже зловживають. Ще зовсім недавно виявляли більше обачливості й скромно розрізняли слова «письменник» та «літератор». Перший був ніби посвячений у лицарі, другий – всього-на-всього зброєносець. Літераторові було дозволено плекати надію, що колись і він заслужить почесне ім’я письменник, яке потім по висхідній характеризуватимуть прикметники: відомий, видатний, великий. Сприймалось як самовихваляння, коли хтось, особливо з молодих, видавав себе за письменника – цим він ніби заявляв, що вже міцно війшов у літературу, посів у ній певне місце. Тому набагато благородніше було задовольнятися званням літератора – воно лише визначало професію. А заявляти про свою приналежність до певної професії – у цьому нічого нескромного немає. А тепер майже всі, хто пише, такої скромності не виявляють, і, мабуть, надаремне.
Не кожен, хто пише й публікує написане, є письменник. Не кажучи вже про графоманів…"
Як відрізнити облудника, що «прибіднюється», від чесного та скромного трудяги-літератора? Думаю за формальними ознаками це не можливо, як не можливо відрізнити справжнього бідаку-старця від Паніковського.
Однак цікаво чим викликане таке різне бачення у Олді та Парандовського: самим станом речей, в місці й на час, де й коли це було ними писано, чи все ж якимись суб’єктивними чинниками.
Генрі Лайон Олді (письменники Д. Громов та О. Ладиженький), ділячись досвідом з молодими авторами, застерігали їх від хвороби «вічної молодості». Хвороба ця полягає в зумисному позиціюванні деякими авторами себе, як «початківців», «літераторів», але ніяк не «письменників». Олді вбачають у цьому спробу уникнути відповідальності за написане, спробу своєю «скромністю» викликати поблажливе ставлення читачів до своїх опусів:
"Такой вот имидж. Сознательный! Более того, с таким имиджем выходят и статьи, с таким имиджем человек лезет в эфир. Почему нет? — пардон, пять-шесть книг вышло, есть о чем с ним поговорить; и на передачу можно пригласить, и на встречу с читателями. А он по-прежнему талдычит: «Какой же я известный писатель?! Я такой себе начинающий литератор. Я — человек скромный, в мэтры не лезу». Люди смотрят: столько книг вышло, а он нос не задирает. Умница! Свой в доску!
Очень удобная маска. Под которой можно прятаться до глубоких седин."
Однак є думка мало не протилежна. В своїй "Алхімії слова" Ян Парандовський, про письменників та літераторів говорить таке:
"Словом «письменник» тепер дуже зловживають. Ще зовсім недавно виявляли більше обачливості й скромно розрізняли слова «письменник» та «літератор». Перший був ніби посвячений у лицарі, другий – всього-на-всього зброєносець. Літераторові було дозволено плекати надію, що колись і він заслужить почесне ім’я письменник, яке потім по висхідній характеризуватимуть прикметники: відомий, видатний, великий. Сприймалось як самовихваляння, коли хтось, особливо з молодих, видавав себе за письменника – цим він ніби заявляв, що вже міцно війшов у літературу, посів у ній певне місце. Тому набагато благородніше було задовольнятися званням літератора – воно лише визначало професію. А заявляти про свою приналежність до певної професії – у цьому нічого нескромного немає. А тепер майже всі, хто пише, такої скромності не виявляють, і, мабуть, надаремне.
Не кожен, хто пише й публікує написане, є письменник. Не кажучи вже про графоманів…"
Як відрізнити облудника, що «прибіднюється», від чесного та скромного трудяги-літератора? Думаю за формальними ознаками це не можливо, як не можливо відрізнити справжнього бідаку-старця від Паніковського.
Однак цікаво чим викликане таке різне бачення у Олді та Парандовського: самим станом речей, в місці й на час, де й коли це було ними писано, чи все ж якимись суб’єктивними чинниками.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-02-19 08:30 am (UTC)Олді ж довелося виходити з традиції іншої: культу всезагальної скромності і, сказати б, "взаємозамінності". Та обставина, що в нашому суспільстві значно легше жити, підкреслюючи свою простодушність і те, що ти цілком такий сам як і всі інші, безперечний факт. Олді, очевидно, не вважають нормальним таке становище. І правильно.
no subject
Date: 2010-02-19 12:43 pm (UTC)І ось ще що подумалось. Здається тут ми можемо отримати якийсь парадокс: припускаючи, що позиція Олді викликана несприйняттям отої всезагальної "скромності", виходить, що їх кидає у іншу крайність - всезагальної "письменниковщини". Але ж вийде, що як було одне суцільне "щось", так і залишилось, тільки називатиметься інакше. У Парандовського ж явно простежується ієрархічна, доволі складна система.
Дідько його зна, але мені якось більше до душі позиція Парандовського, хоча ніби виріс і живу в одному соціокультурному середевищі, що й Олді. Дуже вже дратують "письменники", що пишуть всяку лабуду :)
Можливо це взагалі питання хисткості термінів "письменник" та "літератор". Зрештою, до літераторів теж можна (й слід) висувати ті ж вимоги по якості, що й до письменника. Для мене взагалі "літератор" швидше ремісник, а "письменник" - митець, майстер. Однак, річ зроблена ремісником теж має бути якісною, без жодних поблажок.
no subject
Date: 2010-02-19 12:54 pm (UTC)"чи за радянськој влади все бур'яном поросло?"
Згадаймо безконечні заклики типу "у нас незаменимых нет", "единица - ноль!" та всякі робітничі призови в літературу. Не кажу, що серед тих призваних не було істинних талантів, це я й оцю історію згадала, але ж брали їх не за талант.
Все інше... треба думати :-) Мені здається, Олді дратують також спроби подібним чином пом"якшити можливу критику. Інфантильно, правда. Але що ще гірше - воно діє.
no subject
Date: 2010-02-19 01:49 pm (UTC)Ну й потім, я прихильник складних (не плутати з "важкими"!) систем, де знайшлось би місце й "письменникам" і "літераторам". :)
ПС. Злі язики кажуть, що слово «прибіднюється» є лише у слов’янских мовах. (Певно інші народи просто «прибіднюються» :))
Про Стуса чудово.
no subject
Date: 2010-02-19 02:01 pm (UTC)Я теж, а також поцыновувач краси складних рышень :-)
no subject
Date: 2010-02-19 02:09 pm (UTC)no subject
Date: 2010-02-19 02:12 pm (UTC)no subject
Date: 2010-02-19 02:24 pm (UTC)Я хоч і закінчував мехмат, проте "інтеграл" для мене лише знаряддя для діставання капелюха з калюжі. :)
no subject
Date: 2010-02-19 02:28 pm (UTC)no subject
Date: 2010-02-19 03:02 pm (UTC)Імхо, математики порозуміються, бо в них більш-менш тотожні інструменти для пізнання та опису всяких-різних явищ. Можна помилятися, щось по різному оцінювати, але принаймні напружившись можна зрозуміти як людина прийшла до цього.
Але ж інколи стрічаються таки екземпляри... :)
"Логика!... Почему их не учат логически мыслить в этих их школах?" (с)
no subject
Date: 2010-02-19 03:21 pm (UTC)no subject
Date: 2010-02-19 03:33 pm (UTC)