(no subject)
May. 19th, 2011 02:06 pmНа низку свят-вихідних одночасний перегляд телевізійних передач та чергове перечитування грубезних томів англійського історика Арнольда Тойнбі дали незвичний результат.
Тойнбі, задля розуміння певних історичних процесів, ввів кілька необхідних йому означень, зокрема, такого поняття, як «внутрішній пролетаріат» - «соціальний елемент або групу, що в той чи той історичний період «живуть» у даному суспільстві, але «не належить до нього»». Звісно, це не «пролетаріат» у марксистському розумінні, тобто належність до «внутрішнього пролетаріату» характеризується не майновим станом чи походженням, а радше викликаним якимось причинами почуттям невдоволеності своїм місцем в суспільстві, якому вони живуть.
Роль «внутрішнього пролетаріату» в житті ось цього «великого» суспільства доволі багатогранна, але одна з них мені здається найбільш вагомою – «пролетаріат» є тим резервом, який може виявитися потрібним «великому» суспільству у разі різких змін обставин, зовнішнього оточення, чи ще якихось подібних катаклізмів, що порушують звичний стан речей для цього суспільства. (Здається існування таких «підспільнот», це мало не якийсь біологічний закон.)
Так християнство, внутрішній пролетаріат елліністичного світу, успадкувавши не абиякий шмат материнської цивілізації, стало зародком нової цивілізації: «Таким чином Церква, будучи пережитком померлого суспільства, утворила ніби лоно, з якого в належний час народилося дочірнє суспільство». Причому відбулося це саме в момент кризи, викликаної як внутрішніми причинами, так і неабияким зовнішнім тиском на елліністичну цивілізацію. І прикладів подібного підхоплювання внутрішнім пролетаріатом «прапора», що випада з рук охлялої материнської цивілізації, доволі багато. Якщо ж його нікому підхопити, то занепале суспільство зникає з лику земного мало не безслідно.
Видається прикметним в даному контексті, як свого часу звернули увагу на те, що в радянські часи (хоча, здається, й раніше було так само) дисиденти українські переслідувалися значно жорсткіше та послідовніше ніж російські. Немало вихідців з України, і не раз, зауважували також, що в Москві їм дихалося вільготніше ніж в Україні. Як на мене, це можна пояснити тим, що російська спільнота, свідомо чи підсвідомо, все ж берегла свою «альтернативну Росію» у особі «своїх» дисидентів, втім, досить успішно витоптуючи зародки будь-яких сусідських «альтернатив».
Як на мене, досить вагомим є питання, наскільки повно й якісно прийдешнє суспільство вбере в себе набутки суспільства материнського. Адже неважко уявити собі «внутрішній пролетаріат» геть чужий для того суспільства в якому він зріс, а отже є велика ймовірність, що «підхопивши прапор» цей внутрішній пролетаріат утворить суспільство, яке піде зовсім в іншому напрямку ніж його попередники.
Закінчивши з приказкою, переходжу до казки.
Щодо українського «внутрішнього пролетаріату», то можна впевнено сказати, що він є, але от щодо його ґатунків та якостей... питання непросте. Проте принаймні один елемент цього пролетаріату вимальовується – умовно, я його б назвав «плебсом», бо найкоротше його можна зхарактеризувати, як прошарок, що незадоволений двома речами – замало хліба й замало видовищ. (Реверанс у бік занадто ревних адептів толерантності: я не сама зарозуміла людина на світі, до того ж і сам ще той «плебс». Тож, будь ласка, не звинувачуйте мене в нахабстві, снобізмі і всякому іншому «цяцякізмі».)
Про стан у нашій країні з хлібом (або щоб бути більш актуальним, скажімо, - з гречкою), ви й так всі добре знаєте. Про стан з видовищами певно теж обізнані, але про всяк випадок нагадаю – «из всех искусств для нас важнейшим является кино», або, все з тою ж метою актуалізації, скажемо, що це телебачення.
І ось це «найважливіше мистецтво» у нас – чужинське наскрізь. Виявляється, на купі каналів, є купа якихось хлопчиків та дівчаток, які ведуть якісь шоу, читають новини, розумно розмірковують про політику, але… всі вони до України не мають жодного стосунку. Доходить до смішного: хтось з гостей в студії починає говорити українською, а ведучий просто не розуміє жодного сказаного їм слова.
Можна було б ще зрозуміти, аби канали якось розріджували цю картинку, але я ні разу не бачив ведучого з Польщі чи Китаю: всі виключно з «Росії», навіть коли з Італії (як Шустер), або вірмени (як Галустян).
І от що мені подумалося: нас планомірно, нахабно, і, думаю, що цілком свідомо, позбавляють дуже важливого ресурсу – нашого українського «внутрішнього пролетаріату». Тобто «пролетаріат» звісно нікуди не дінеться, але буде він геть чужий всьому українському.
Вряд чи я сказав щось таке вже й нове, але мені видалося цікавим глянути на питання інформаційного простору ще й під таким, «тойнбіанським» кутом зору. Не раз доводилося чути таку думку, що, мовляв, й бог з ними, з тими «плебеями», хай хоч позалазять у той телевізор - не вони вирішують і не вони рулять. Дійсно - не вони. Але без цього ресурсу, котрий завтра чи післязавтра може стати творцем нашого майбутнього, це майбутнє може нам дуже не сподобатися.
ПС. Пишучи пост в тему нагуглилось ось таке: http://narodna.pravda.com.ua/politics/465eca9e654ae/
ППС. За занадто вільне трактування писань Тойнбі – вибачайте. :)
Тойнбі, задля розуміння певних історичних процесів, ввів кілька необхідних йому означень, зокрема, такого поняття, як «внутрішній пролетаріат» - «соціальний елемент або групу, що в той чи той історичний період «живуть» у даному суспільстві, але «не належить до нього»». Звісно, це не «пролетаріат» у марксистському розумінні, тобто належність до «внутрішнього пролетаріату» характеризується не майновим станом чи походженням, а радше викликаним якимось причинами почуттям невдоволеності своїм місцем в суспільстві, якому вони живуть.
Роль «внутрішнього пролетаріату» в житті ось цього «великого» суспільства доволі багатогранна, але одна з них мені здається найбільш вагомою – «пролетаріат» є тим резервом, який може виявитися потрібним «великому» суспільству у разі різких змін обставин, зовнішнього оточення, чи ще якихось подібних катаклізмів, що порушують звичний стан речей для цього суспільства. (Здається існування таких «підспільнот», це мало не якийсь біологічний закон.)
Так християнство, внутрішній пролетаріат елліністичного світу, успадкувавши не абиякий шмат материнської цивілізації, стало зародком нової цивілізації: «Таким чином Церква, будучи пережитком померлого суспільства, утворила ніби лоно, з якого в належний час народилося дочірнє суспільство». Причому відбулося це саме в момент кризи, викликаної як внутрішніми причинами, так і неабияким зовнішнім тиском на елліністичну цивілізацію. І прикладів подібного підхоплювання внутрішнім пролетаріатом «прапора», що випада з рук охлялої материнської цивілізації, доволі багато. Якщо ж його нікому підхопити, то занепале суспільство зникає з лику земного мало не безслідно.
Видається прикметним в даному контексті, як свого часу звернули увагу на те, що в радянські часи (хоча, здається, й раніше було так само) дисиденти українські переслідувалися значно жорсткіше та послідовніше ніж російські. Немало вихідців з України, і не раз, зауважували також, що в Москві їм дихалося вільготніше ніж в Україні. Як на мене, це можна пояснити тим, що російська спільнота, свідомо чи підсвідомо, все ж берегла свою «альтернативну Росію» у особі «своїх» дисидентів, втім, досить успішно витоптуючи зародки будь-яких сусідських «альтернатив».
Як на мене, досить вагомим є питання, наскільки повно й якісно прийдешнє суспільство вбере в себе набутки суспільства материнського. Адже неважко уявити собі «внутрішній пролетаріат» геть чужий для того суспільства в якому він зріс, а отже є велика ймовірність, що «підхопивши прапор» цей внутрішній пролетаріат утворить суспільство, яке піде зовсім в іншому напрямку ніж його попередники.
Закінчивши з приказкою, переходжу до казки.
Щодо українського «внутрішнього пролетаріату», то можна впевнено сказати, що він є, але от щодо його ґатунків та якостей... питання непросте. Проте принаймні один елемент цього пролетаріату вимальовується – умовно, я його б назвав «плебсом», бо найкоротше його можна зхарактеризувати, як прошарок, що незадоволений двома речами – замало хліба й замало видовищ. (Реверанс у бік занадто ревних адептів толерантності: я не сама зарозуміла людина на світі, до того ж і сам ще той «плебс». Тож, будь ласка, не звинувачуйте мене в нахабстві, снобізмі і всякому іншому «цяцякізмі».)
Про стан у нашій країні з хлібом (або щоб бути більш актуальним, скажімо, - з гречкою), ви й так всі добре знаєте. Про стан з видовищами певно теж обізнані, але про всяк випадок нагадаю – «из всех искусств для нас важнейшим является кино», або, все з тою ж метою актуалізації, скажемо, що це телебачення.
І ось це «найважливіше мистецтво» у нас – чужинське наскрізь. Виявляється, на купі каналів, є купа якихось хлопчиків та дівчаток, які ведуть якісь шоу, читають новини, розумно розмірковують про політику, але… всі вони до України не мають жодного стосунку. Доходить до смішного: хтось з гостей в студії починає говорити українською, а ведучий просто не розуміє жодного сказаного їм слова.
Можна було б ще зрозуміти, аби канали якось розріджували цю картинку, але я ні разу не бачив ведучого з Польщі чи Китаю: всі виключно з «Росії», навіть коли з Італії (як Шустер), або вірмени (як Галустян).
І от що мені подумалося: нас планомірно, нахабно, і, думаю, що цілком свідомо, позбавляють дуже важливого ресурсу – нашого українського «внутрішнього пролетаріату». Тобто «пролетаріат» звісно нікуди не дінеться, але буде він геть чужий всьому українському.
Вряд чи я сказав щось таке вже й нове, але мені видалося цікавим глянути на питання інформаційного простору ще й під таким, «тойнбіанським» кутом зору. Не раз доводилося чути таку думку, що, мовляв, й бог з ними, з тими «плебеями», хай хоч позалазять у той телевізор - не вони вирішують і не вони рулять. Дійсно - не вони. Але без цього ресурсу, котрий завтра чи післязавтра може стати творцем нашого майбутнього, це майбутнє може нам дуже не сподобатися.
ПС. Пишучи пост в тему нагуглилось ось таке: http://narodna.pravda.com.ua/politics/465eca9e654ae/
ППС. За занадто вільне трактування писань Тойнбі – вибачайте. :)