o_teren | (no subject)

Давненько це написав, але чогось не викладалося. Спонукала до викладання ось ця розмова: http://kerbasi.livejournal.com/81137.html :)

Натрапив був я випадкова ось на таке: "Я вспоминаю город Киев, 20 лет назад. Я помню мы ездили в транспорте, в троллейбусе, в трамваях, в метро и смотрели на людей который говорили на украинском как на каких-то ненормальных. Более того, в быту это были жлобы и это было разрешено в обществе. В Киеве они были изгоями, в Киеве это было нормально. Попробуй сейчас хотя бы подумать так, даже подумать страшно о таком человеке плохо. И так было, потому что общественное мнение так было настроено. Мы жили под Россией и поэтому было такое мнение к людям говорящим на украинском." (http://mihailobrodskiy.livejournal.com/207510.html)

Цього разу пан Бродський наче й правду сказав. Справді, ставлення до україномовних було м'яко кажучи упереджене. Однак мушу сказати, що вже в ті часи, принаймні десь так з початку вісімдесятих, почали проглядатися й паростки якихось зовсім інших тенденцій. Пам'ятаю як визвірилися однокласники на одного з учнів, цілком собі корінного киянина, який зробив собі довідку, що звільняла від вивчення української мови (і це в російській школі!) Пам'ятаю, як чудова вчителька російської мови, Віра Миколаївна Сапунова, давала учням завдання перекладати речення з української на російську. І коли дехто з учнів почав бурчати, що ось, мовляв, Олег чи Ігор не вчать української, то як же вони будуть перекладати, відповідала може й не дуже педагогічно, але за великим рахунком вірно: український хліб їдять, то хай перекладають. (Тут слід зауважити, що у нас в класі було досить багато звільнених від вивчення української мови, в основному це були діти військових: поруч знаходилися танкове і радіотехнічні училища і ще якісь військові заклади.)
Пам'ятаю, як у армії наша стройова пісня мала чудовий заспів: "Россия - берёзки тополя, Россия - родина моя!". Це при тому, що в цій частині, а була це Харківська бригада ППО, традиційно багато було вихідців з України. Прикметно, що чомусь найбільше було хлопців з Донбасу і то повторювалося з року в рік: так, наприклад, за кілька років до мого призову, тут "проходив" службу такий собі донбаський хлопець Сергій Бубка. (Правда, кого потім з офіцерів не питав, ніхто його жодного разу в очі не бачив.)
Одного разу якось так склалося, що на КапЯрівський полігон від нашого підрозділу поїхали самі тільки українці. І от там одного вечора, після вечірньої перевірки, щось таке трапилося, що ми, якщо мені не зраджує пам"ять, під проводом старшого сержанта Сторчеуса (зовсім не литовця, як більшість вважало, зачувши його прізвище, а цілком собі звідкись з Полтавщини) раптом замість "берёзок-тополей" вшкварили "розпрягайте, хлопці, коней". Репресій не було. Чи то вже шось таке "перебудовне" у повітрі літало (було то наприкінці літа 86-го), чи ще щось. Але співати таки пісні нам таки заборонили. Можна тільки про "берёзки".
До чого це я? Всього лиш до того, що нічого з нічого не буває. До свого нинішнього стану та ж українська мова йшла довго. Де стрибками, де малесенькими крочками. Це не раптом 20 чи 15 років тому все якось змінилося, воно до цього йшло поступово, інколи обираючи доволі химерні шляхи.
ПС. Перейшла у цьому році дитина в іншу школу. Школа українська, але всі кругом говорять російською. Знаєте, що в малого однокласники спитали? "Ти часом не з села прийхав, що українською говориш?"
Так що ще працювати й працювати...